Як відомо, сатана – жодного разу не творець. Сам він нічого створити не може, може тільки брати добрі, створені Богом речі і псувати їх. Отже будь-який гріх – це зіпсоване до невпізнання добро, пише Ровесник.

Думається, це добро – одвічне почуття правди, вкладене Богом у людину як частина Свого образу. Адже хто, як не Сам Бог, істинно любить і затверджує правду? Це почуття правди, природне для людини, примушує її не любити гріх і викривати його усюди, де бачить. Але головна вада – брак любові – робить з правди страшну брехню: правдоподібність, робить з правди замість ліків – дубину, якою ми добиваємо ближнього, який згрішив.

Сенс Христової притчі про незасудження, притчі про скалку в оці ближнього і про колоду у власному, нагадує нам про суть другої частини заповіді про любов: “Полюби ближнього як самого себе”. Пізнаючи ближнього в любові, ми не лише не закриваємо очі на його гріхи, але ясніше бачимо і пізнаємо самих себе, бачимо, що і я, і ближній – однаково хворі на гріх, і в мені і в ньому – діють одні і ті ж механізми зла. І замість засудження в нас виникає жалість до Божого створіння, що мучиться гріхом, а жалість – вже частина любові, частина процесу зцілення від зла.

Як сказано, “тим, які люблять Бога, …усе сприяє для добра” (Рим. 8:28), і, як з усього на світі, Бог із засудження влаштовує для нас певну користь, щоб цей гріх не погубив нас остаточно, але міг стати для нас уроком. Яким? Дуже простим: засудження може стати своєрідним способом самопізнання, за що людину судиш – то є і в тобі самому.

Насправді, от уявіть трирічну дитину. Вона йде вулицею, тримаючись за мамину руку, а навколо неї – Содом із Гоморрою: звучить брудна лайка, хтось упивається, у кіоску – напівпорнографічні обкладинки журнальчиків. А дитина усього цього не помічає, не розуміє – вона чиста, усього цього немає в ній самій.

Не те – доросла людина. Колі вона сама любить випити – мимоволі бачить ознаки пияцтва в сусідові, коли вона сама розпусничає – то чує блудні флюїди за версту. Рибак рибака бачить здалека, так би мовити. І якщо ми постежимо, за які гріхи найчастіше судимо ближніх, то зможемо ясніше зрозуміти самих себе, і тим повніше і серйозніше буде наше власне покаяння перед Богом.

Як боротися із гріхом засудження в собі? Я знаю тільки два способи. Перший: пам’ятати, що, як би ми не виправдовували себе, що гріх ніби треба викривати – Бог прямо забороняє судити. Ми достеменно нічого не розуміємо в людині, не знаємо глибини її серця – її знає тільки Бог, Йому і слід надати суд. Тому в будь-якому випадку засудження слід уникати, і якщо допустили – треба каятися.

Це діє, хай і не відразу, але покаяння, як та крапля, здатна рано чи пізно продовбати камінь. І якщо ми віруємо в її дієвість – за вірою нашою буде нам.

А другий – любити. Любов оживляє і перетворює все. І якщо ми прийняли людину у своє серце, якщо вона із стороннього стала дійсно ближнім – ми і на її гріхи дивимося зовсім інакше: не як на злочин, а як на хворобу, яку треба лікувати, щосили закликаючи в молитві на допомогу Небесного Лікаря.

Автор: священик Сергій Круглов