— Хотів би не лише годувати тут побратимів смачними власноруч приготованими стравами, а й зробити так, аби ми мали змогу час від часу збиратися тут усі разом, щоб просто порозмовляти, проводити цікаві вечори разом з сім’ями, зустрічатися з психологами, мотиваторами, бізнес-інструкторами… Для того, аби втілити цю мрію в життя, я пройшов курс із бізнес-планування від Української Соціальної Академії, який покликаний допомогти ветеранам відкрити власну справу. Проте мрія застрягла на півдорозі через банальну нестачу коштів…

На війну — без досвіду, зате з гарячим серцем

Життя практично кожного з нас можна поділити на «до 2014 року» і «після»… «До» у Павла було навчання у Бережанській школі №3, згодом за прикладом мами — вчительки української мови та літератури, вирішив продовжити її справу. Навчався у Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті ім. Григорія Сковороди на філологічному факультеті.

— Переяслав-Хмельницький недалеко від Києва, — зазначає Павло, — тому коли там ще тільки починалася мирна акція протесту студентів, що згодом переросла у Революцію Гідності, я приїхав подивитися, підтримати їх… Дні Майдану — це були дні, наповненні гордістю за свій народ, дні великих змін. Піднесення і страх, розпач та віра в Бога — усе це переплелося воєдино… На Майдані — і в світлі, і в найчорніші дні я відчував себе на своєму місці… Там, на вулиці Грушевського, я отримав поранення — світлошумова граната потрапила у ногу, швидка забрала мене до лікарні, де ногу зашили, але я був змушений звідти втікати, бо за мною уже шукали… Потім ще деякий час я доліковувався удома в моєї сестри, яка працює в Києві, а коли остаточно одужав, то довго не роздумував — мене ніби хвилею підхопило і понесло туди, де були такі ж добровольці, як я… Служив у батальйоні «Тернопіль»: йшов без досвіду, зате з гарячим серцем — боронити Україну, свою сім’ю, свято вірив у хлопців, які були поруч… На щастя, рідні підтримали мене, особливо мама — вона в мене патріотично налаштована… Кохана, звичайно ж, боялася, переживала, проте все одно зрозуміла й прийняла моє рішення.

На Сході найважчим було не ходити щонеділі до церкви

Під час служби на Сході для мене найважчим було… не ходити до церкви. Я звик щонеділі відвідувати Службу Божу, а на війні такої можливості, звичайно ж, не було… Пригадую, як якось вирвався, знайшов храм, зайшов, хотів посповідатися, але місцевий батюшка, дізнавшись, що я греко-католик, відмовив мені у сповіді… Зате образок із зображенням святого Михаїла, який подарувала мені одна з місцевих жінок, тепер завжди зі мною… До того, як розпочалися бойові дії на Сході, я мало що знав насправді про Східну Україну, тому було цікаво відкривати її для себе (хоча, звичайно, хотілося б, аби це було не за таких трагічних і страшних обставин), спілкуватися з людьми… Не можу забути, як у звільненому Лисичанську ми прийшли до місцевої школи на зустріч з дітьми, як вони обступали нас зі всіх боків, обнімали, брали автографи. Слова маленького хлопчика, який запитав мене: “Вы теперь нас не бросите?!”, донині дзвенять мені у вухах. Власне, це те, заради чого варто воювати…

Прослуживши рік у батальйоні, я підписав контракт із Збройними Силами ще на рік, і аж після цього повернувся додому. І тут виявилося, що на війні було, як не парадоксально, простіше! Там ти принаймні чітко знав, де друг, а де ворог, і що тобі із цим робити… А тут довелося фактично починати життя «з нуля». Попервах часто стикався із нерозумінням, не знав, що і як маю робити, де і в чому себе наново віднайти… Допомогла підтримка рідних, коханої, побратимів, котрі пройшли те ж, що і я… Але реалії життя були такими, що, аби заробити грошей, мені довелося поїхати на заробітки в Польщу. Саме там я зрозумів, що хочеться працювати на себе, відкрити кафе, де могли б збиратися наші хлопці… Зрештою, цей заклад мав би бути не лише для учасників АТО, а для тих, хто хоче побути серед однодумців, хто вважає себе патріотом. Бо ж хтось воював, хтось допомагав, хтось співчував, хтось чекав, хтось просто вболівав… Я написав свій бізнес-план, розрахував, що для старту кафе мені потрібно близько 10 тисяч євро. Мене підтримали друзі та побратими, Бережанська філія благодійного фонду «Карітас», проте коштів все одно не вистачає і нині я змушений був податися на роботу аж до Данії, аби таки втілити свою мрію в життя. Буду вдячний усім, хто захоче допомогти мені в цьому… Власне, відкриття “Veterano кафе” — це питання не бізнесу чи кулінарії, а об’єднання ветеранів-АТОвців. Це питання взаємодопомоги…

Мені хочеться показати на своєму прикладі, що повернення з війни — це не кінець, а можливо, тільки початок чогось нового. Я розумів, що повернувшись, не зможу повністю абстрагуватися від війни. Тепер я — невід’ємна частина ветеранської спільноти, хочу й надалі допомагати тим, хто воював і продовжує воювати…