Третя реколекційна Великопосна наука, яку сьогодні в нашому храмі виголошує отець Martin Chomiw, повідомляє Архикатедральний Собор НЗПБ – Тернопіль.

«Боже Мій, Боже Мій! Чому Ти Мене покинув?» (Мр.15,34).

Хрестопоклінна Неділя, 22 березня 2020р.

Слава Ісусу Христу!

Після трьох годин неймовірних болісних страждань, нестерпної агонії на хресті, Ісус закричав сильним голосом: «Елої, Елої, лама савахтані», що в перекладі означає: «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти мене покинув?».

Дорогі брати і сестри, якраз ці слова Ісуса є темою третьої науки наших Великопосних реколекції.

З усіх слів Ісуса на хресті, оці, мабуть, найбільш нам близькі, людські. Це слова людського страху, розпачі, безнадії, це нам доступні слова, та одночасно вони найбільш складні до зрозуміння.

Де Бог, коли нам боляче?
Де Він, коли нам страшно?
Невже Бог нас кидає тоді коли ми найбільше Його потребуємо?
Що ми зробили, щоб заслужити таке покарання?

Так, Отець залишив Свого Сина на хресті! Він спостерігав, здалеку, з неба, мовчки терпеливо вичікував, коли Син віддасть Йому останню краплю Своєї Крові, віддасть Йому останній Свій видих, віддасть Йому душу. Бо «Бог іноді дозволяє те, що Він ненавидить, аби здійснити те, що Він любить».

Ісус народився для того, щоб померти на хресті.
Бог став чоловіком заради цього ж моменту. Він усе Своє людське життя готовив до цього ж фіналу. Про це Він говорив Своїм учням, що так і станеться. Потрібно було Синові Чоловічому в такий спосіб прославити Отця, на хресті Ісус прославив Свого Отця! І тому тоді, коли нарешті кінець був вже близький, Ісус свідомо промовив містичні слова «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти мене покинув?».

Євреї того часу знали ці слова, адже це перші слова 22го Псальма Старого Завіту. І тим більше, книжники, фарисеї, первосвященники знали увесь цей псалом на пам’ять! Почувши перший вірш, вони знали його продовження:
«Та Ти Святий, пробуваєш на хвалах ізраїлевих!
На Тебе надіялись наші батьки, надіялися і Ти визволив їх.
До Тебе вони взивали і спасенні були…
Всі, хто бачать мене, насміхаються з мене, розкривають уста, головою хитають! ..на мене розкрили вони свої пащі, як лев, що шматує й ричить!
Я розлитий, немов та вода, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі. Висохла сила моя, і прилип мій язик до мого піднебіння, пси оточили мене… обліг мене натовп злочинців, прокололи вони мої руки та ноги мої… Вони ділять для себе одежу мою..
Бо «Хто боїться Господа, прославляйте Його, шануйте Його, страхайтесь Його, бо будуть їсти покірні і ситими стануть, хвалитимуть Господа ті, хто шукають Його, будуть жити серця ваші навіки!»

Невже знавці Закону, Святого Писання, не знали, не розуміли, що Ісус, в останні хвилини свого життя, промовив до них псалом, тобто «пісню», що свідчить про Нього? Невже вони, наскільки засліплені, не бачили перед своїми очима живий псалом, живу пісню прослави Бога на хресті?

Інші, які стояли думали, що Ісус Іллю кличе. Та ні! Всі знали що «Елої» «Ел» одне із багатьох імен Бога. Це просто була чергова насмішка над Спасителем.

Бог є всюди і завжди. Тільки Бог такий. Бог не може не бути там де Його створіння. Як пише пророк Єремія «І немає творіння, яке б сховалося від Нього, бо все оголене й відкрите перед Його очима». Якщо тоді вірити – Бог є завжди з нами, де б ми не були, Він поряд, над нами всередині нас, Він всюди, можливо, кращим питанням було б «Де я відносно Бога?», аніж «Де є Бог?».

Ісус розп’ятий на хресті, в найбільшій агонії, був свідомий цього, як був свідомий Своєї жертви. Він Боже Ягня, яке бере на Себе гріхи світу. Він віддав усе Отцеві, бо так забажав Бог.

Дуже коротко але глибоко пише святий Павло: «усе, що видиме – тимчасове, а невидиме – вічне». Тому, не хрест, а щастя триває вічно.

Іншими словами… Ми насправді живемо з обмеженим розумінням Божих дій. Бо тільки Бог може «усе», а ми? Ми навіть не можемо собі уявити значення цього слова. Тому ми покликані не розуміти Бога, не розуміти до кінця Його вчинків, а просто вірити Йому. Вірити, що Він – наш Бог, Бог, що нас спасає, що Він нас любить.

Бог нас любить і тому не кидає, тим більше коли ми сумуємо, плачемо, коли нам страшно, коли ми найбільше Його потребуємо. І сьогодні коли дійсно нам страшно і сумно – Бог поруч! (навіть якщо ми вулиці, вдома, чи перед закритими дверима храму).

І Він нам говорить, щоб ми не боялись і не сумували, але щоб ми були уважними і пильними. Він до нас говорить через Свого Сина, через слова святого Євангелія, через Свою Церкву, Він до нас промовляє через мудріших від нас людей. Треба в це вірити… але пам’ятаймо, віра через слухання. Віра у Бога – це найперше послух, як каже Ісус: «мають Мойсея й Пророків, нехай слухають їх! Інакше, навіть якщо хто із мертвих воскресне, не повірять».

Тому, сьогодні і в усі ці наступні дні, ми всі маємо робити те, що нам кажуть і вірити що це на краще. Ніхто не звільнений від цього морального припису! Ми всі під законом, під послухом. Немає побожності коли ми порушуємо моральний закон! Віра, справжня побожність – це покора. Будьмо покірними, як Ісус був покірним, до смерті, до смерті хресної.

Дорогі брати і сестри,
Ми всі в руках Господа! Ми робимо усе, що наших людських силах, але з вірою, що ми не одні, а наш Господь з нами! Адже Він наш, і наш Бог всесильний, який перетворює слова «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти мене покинув?», на інші: «покірні ситими стануть, хвалитимуть Господа ті, хто шукають Його, і будуть жити серця ваші навіки!». Амінь.

Слава Ісусу Христу!