Ольга Берник написала особливу книжку, яка захоплює, вражає і залишає в душі непроминальний слід. В історії літератури іноді трапляються такі дива, коли непрофесійний літератор з першої спроби осягає непросту художню висоту»… Отримати таку високу оцінку від нього — все одно що отримати літературного “Оскара”. Я плакала, коли писала книгу, коли читала відгук Петра Івановича, а особливо, коли дізналася, що будучи уже важкохворим, в один із останніх днів свого життя він писав вірша, надихнувшись моїм оповіданням! Цей вірш я внесла до книги після того самого оповідання. Це було моєю офірою великому Майстру слова. Нині я щаслива, що книга уже побачила світ, і обов’язково планую приїхати в Україну, на рідну Збаражчину, на її презентацію!
«Важить не час, а людина в обставинах часу», — написала колись одна хороша письменниця. Власне, так і є. Вони ж — часи — бувають різні. Комусь випаде вік безхмарний, а комусь доля наготує стільки випробувань, що тільки диву даєшся… Проте зустрічі з людьми, котрі взяли гору над важкими обставинами, додають життєвої наснаги і вселяють віру в те, що будь-які випробування можна пережити, а перешкоди — здолати…
Понад 18 років тому моя співрозмовниця — збаражчанка Ольга Ліпніцька — поїхала до далекої Італії. «Вигнали» мене туди безнадія, безгрошів’я та необхідність піклуватися про трьох донечок, — розповідає жінка. — Як і сотням інших жінок у цей час, мені довелося поїхати на заробітки, аби прогодувати дітей…»
Проте це — у минулому. Нині Ольга Ліпніцька — приклад успішної підприємиці (жінка з «нуля» заснувала в Італії власну хімчистку, яка проіснувала вісім років), талановита літераторка (цими днями вийшла друком дебютна книжка пані Олі «Загублена надія синіх сіл» про боротьбу УПА на Збаражчині, яку, до слова, високо оцінив наш земляк, нині, на жаль, покійний літератор Петро Сорока) та чудовий приклад небайдужої громадянки: разом із іншими українками є активною учасницею «Волонтерської сотні міста Брешія», проводячи українські заходи та збираючи допомогу для учасників АТО. До неї завжди радо тягнуться друзі та колеги в Італії та Україні, її поважають і не перестають щиро дивуватися незламності і життєвій витримці. Її сили духу вистачає на те, щоб підтримувати і допомогти іншим, вести власну справу, виховувати дітей і радіти кожному прожитому дню, дякуючи Богу за підтримку…
Як збаражчанка в Італії на «Тисячу рук» працювала
Ольга Ліпніцька народилася у селі Синягівка на Збаражчині, згодом батьки переїхали на околицю Збаража у село Базаринці, де донині зберігається батьківська хата. Після закінчення Кременецького педагогічного училища працювала вихователькою у дитячому садку, згодом — черговою централізованої охорони.
— Був кінець 90-их, надзвичайно важкі часи, коли зарплату виплачували якщо не мішком цукру, то мішком муки, — згадує наша землячка. — А я мала піднімати на ноги трьох донечок. Так і назріло рішення їхати до Італії на заробітки. Зізнаюсь, попервах там було дуже важко. Без друзів і підтримки, без знання мови, сама у чужій країні… На щастя, швидко — за неповних три місяці — опанувала мову, знайшла роботу. Спочатку працювала так званою «баданте» — доглядала стареньких, а згодом, за порадою друзів перебравшись із Неаполя у старовинне містечко Брешія на Півночі Італії, навіть відкрила власну справу — невеличку хімчистку «Міlle mani» («Тисяча рук»). Задля цього самотужки опанувала методику хімічного чищення тканин, навчилася користуватися швейною машинкою, ремонтувати одяг… Власне, цей випадок із відкриттям хімчистки чудово підходить під нашу приказку: «Не було б щастя, та нещастя помогло»… Річ у тім, що незадовго до її відкриття я опинилася у дуже скрутних життєвих обставинах: без роботи (синьйора, яку я доглядала, померла), ще й закінчувалася дія так званого «пермесо» — документів, які дозволяли мені легально працювати в Італії… Що було мені робити? Почула про італійку, яка продавала власний невеличкий бізнес — хімчистку, і «загорілася» цією ідеєю. Спершу починала з дрібних «супровідних» робіт: прасувала, лагодила та чистила одяг і аж згодом «дозріла» до того, аби таки відкрити власну хімчистку… Пригадую, як один італієць, завітавши до хімчистки і побачивши, що там тільки я, напівжартома-напівсерйозно запитав: «А де ще 998 рук?». На що я йому відповіла: «Я ж із України, у нас тут кожна жінка має по тисячі рук…» (Сміється, — авт.) Тішуся, що мені вдалося завоювати довіру італійців, що мала багато постійних клієнтів, котрі з часом стали ще й добрими друзями… У мене на роботі стояло «чергове» крісло, яке майже ніколи не було порожнім — завжди знаходився хтось охочий завітати в гості. «Місцеві бабусі тебе «вдочерили», — жартували мої коліжанки. І справді, сусідки-італійки могли прибігти в обідню спеку — принести мені щось холодного попити, пригостити власноруч зготованим смаколиком або ж просто посидіти, погомоніти… Хімчистка «Міlle mani» проіснувала вісім років, і коли нещодавно мені довелося закрити бізнес (далася взнаки криза, в якій останніх кілька років перебуває Італія, і відчутно вирослі податки), то сумувала не лише я, а й усі мої клієнти, — мовляв, як ми без тебе?.. Власне, одна з моїх клієнток, з якою встигли потоваришувати, нині і стала моєю новою роботодавицею.
Дебютна книга — про боротьбу УПА на Збаражчині
Проте навіть в Італії її болить Україна.
— Коли у Києві побили студентів, коли розпочалася Революція Гідності, в її найважчі дні я тільки й могла, що молитися за усіх, хто на Майдані, — розповідає пані Оля. — Навіть не знаючи при цьому, що, виявляється, там, на Майдані, був мій рідний брат Богдан, і, можливо, саме молитва допомогла йому дивом врятуватися від «тітушок». Ще один мій брат — Ігор — покинув налагоджене життя в Італії і, попри доволі поважний вік, подався добровольцем на фронт. Казав нам: «Там же діти гинуть, як я можу тут відсиджуватися», — зі сльозами на очах пригадує жінка. — Служив у так званих «морських котиках», під час одного із завдань отримав контузію, довго поправляв здоров’я… А мій «фронт» був тут, в Італії: разом з іншими небайдужими українками збирала і передавала в Україну продукти, одяг, ліки, військове спорядження…
Коли починаєш розпитувати пані Олю про волонтерську діяльність, вона скромно зазначає: «Я — одна із багатьох рук, напишіть краще про ще одну нашу землячку Оксану Федьків, вона у нас — мозок волонтерської сотні, а активістка Оля Батюк — її душа… Пишаюся своїми друзями із «Волонтерської сотні»: Ірина Вертілецька, Василь Задворняк, Оксана Куріца, Люба Крет, Люда Верчинська, Мирослава Лампіка — усі ці люди заслуговують найщиріших слів вдячності за те, що роблять!..»
— Я ж вирішила свій скромний вклад у нашу боротьбу зробити ще й… словом, — продовжує пані Оля. — Як відомо, ті, хто не вивчив сумних уроків історії, приречені на її повторення. А наша історія так довго була «террою інкогнітою» насамперед для самих нас… Особливо — історія героїв УПА, яку приховували й спотворювали. Тому я й вирішила на прикладі двох сіл на Збаражчині показати історію героїчної боротьби вояків-упівців. Днями у видавництві “Український пріоритет” побачила світ моя дебютна книжка «Загублена надія синіх сіл». Вона написана на основі реальних подій, хоча імена та прізвища односельців і довелося змінити, історії, викладені у ній, записані зі слів моїх батьків… Я довго вагалася, чи видавати цю книгу, аж доки не дала почитати чернетку відомому тернопільському літератору Петру Сороці, і була приємно вражена його позитивним відгуком: «Коли я вперше розгорнув рукопис Ольги Берник (дівоче прізвище Ольги Ліпніцької, — авт.), то майже нічого не знав про неї, але коли дочитав до кінця, то відчув, що знаю майже усе. І не стільки про перипетії її складної життєвої долі, як про душу — зболену, співчутливу, готову до жертовного співпереживання іншим і (хай це не прозвучить патетично) своєму народові й Україні. В основі коротких оповідань лежать реальні події, що трапилися у повоєнні роки на Збаражчині, зокрема в селах Синява і Синягівка. Події трагічні, криваві, пов’язані з важкою боротьбою УПА за незалежність. Авторці нічого вигадувати і домислювати не довелося: жахлива реальність виявилася більш шоковою і вражаючою за всяку авторську фантазію. Тут криваві тортури і в’язничні муки, нелюдські розправи над невинними селянами і безжалісні висилки до Сибіру, нічні вбивства і підступний шантаж, людське лицемірство і одвічний азійський терор-сваволенство… Письмо Ольги не просто подивовує, а магнетично притягує. Розгорнути цю книгу і не дочитати до кінця – немислимо. Вона одразу ж бере у свій полон і не відпускає до останньої сторінки. Доля її героїв стає ніби твоєю долею, ти хвилюєшся, страждаєш і навіть помираєш разом з ними. Така велика сила мистецтва. І розумієш, що всі ці Марусі, Катерини, Уляни, Ганнусі, Михайли, Петрусі і Миколи відтепер завжди житимуть в твоєму серці, як живуть там сотні інших героїв світової лектури…
